Партенопа як міф і симулякр: від античної сирени до кінематографічного образу

Abstract

У статті здійснено аналіз образу Партенопи: від античності до її сучасного кінематографічного втілення у фільмі П. Соррентіно «Партенопа» (2024 рік). Виявлено два основні архетипи, що домінують у літературному та візуальному пласті джерел, а саме Партенопа як міфічна істота (сирена – напівптах і напівлюдина) і як прекрасна жінка із трагічною історією. Для аналізу нами була застосована концепція Ж. Бодріяра гіперреальності та симулякрів, що дозволило відстежити трансформацію образу сирени в умовах постмодерного візуального наративу, де міф поступово втрачає первинний зміст. Ідентифіковано, як ключові порядки симуляції образу, за Ж. Бодріяром, транслюються у фільмі, починаючи від занурення головної героїні в естетизовану копію реальності до її поступового дистанціювання від нав’язаної ролі. Відзначено, що головна героїня в цій кінострічці постає симулякром класичної жіночої краси, що підкреслюється візуальними кінематографічними прийомами (крупними планами, зверненням до античної іконографії, музичним супроводом тощо). Водночас основний сюжетний розвиток фільму генерується як її спроба вийти за межі ролі міфічної сирени та симулятивного світу. Простежено, що ключовим моментом «збою» системи є смерть брата Партенопи, єдина подія, яку неможливо повністю симулювати. Саме після неї починаються активні пошуки ідентичності головного протагоніста через акторську майстерність, інтелектуальну діяльність та релігійний досвід. Проте й ці спроби не ведуть до автентичного «Я», адже кожна з обраних сфер виявляється частиною системи. Так, фінальне рішення Партенопи покинути утопійний Неаполь та розпочати викладання у Тренто тлумачиться як відмова від відтворення міфу й бажання індивідуального досвіду поза рамками ілюзорних конструктів. Повернення у фіналі до міста дитинства інтерпретується не як повернення до витоку, а як прийняття реальності без ілюзій.This article analyzes the image of Parthenope, tracing its transformation from antiquity to its contemporary cinematic interpretation in Paolo Sorrentino’s Parthenope (2024). Two dominant archetypes are identified across literary and visual traditions: Parthenope as a mythical creature (a siren – half-bird, half-woman) and as a beautiful woman with a tragic fate. Jean Baudrillard’s concept of hyperreality and simulacra is employed to examine how the siren’s image is recontextualized within a postmodern visual narrative, where the myth gradually loses its original meaning. The analysis traces how the key stages of simulacral representation, as theorized by Baudrillard, are manifested in he film – from the heroine’s immersion in an aestheticized replica of reality to her gradual symbolic disengagement from it. The protagonist is portrayed as a simulacrum of classical female beauty, emphasized through specific cinematographic techniques (close-ups, references to classical iconography, musical framing, etc.). At the same time, the plot development centers around her attempts to break free from the imposed role of the mythical siren and the illusory world she inhabits. A pivotal «system failure» is marked by the death of Parthenope’s brother – an event resistant to simulation. This triggers the heroine’s search for identity through acting, intellectual inquiry, and spiritual experience. Yet these efforts also prove illusory, as each domain is revealed to be embedded within the system of simulacra. Parthenope’s final decision to leave utopian Naples and begin teaching in Trento is interpreted as a refusal to continue reproducing the myth and a turn toward personal experience beyond constructed illusions. Her return in the final scenes to the city of her childhood signifies not a return to origins, but an acceptance of reality without illusion.