Postmodern Pygmalionism

In the postmodern condition, the Pygmalion myth may become the myth of Galatea, with the statue’s assertion of independence from Pygmalion. Galatea becomes a voice of a new difference and selfhood. The postmodern tradition problematizes the Pygmalion myth only to install the myth of the allpotent subject in the guise of Galatea, or to obliterate the subject altogether. Empathizing with the object and realizing its animation, postmodernity is critical of the totalitarian and unreflective instrumental reason which underlies the modern Pygmalion mythology; but it fails to refute the myth and hence reveals its complicity with and affinity to modernity. Pygmalion deceives himself when he thinks that Galatea is animated owing to his mastery, and Galatea escapes into an illusion of her independence from the normalizing force of Pygmalionism. The Pygmalion myth is dialectically experienced as both self-deception and authentic reality of the modern subject. Even the author of the myth is deceived in trying to demythologize it. There is no possibility of writing against the myth without evoking it in the mythical consciousness of the reader; but silencing the myth and distorting it is hardly a solution, since it leads to even stronger support for Pygmalionism as a rend in the fabric of the text. It is important to come to terms with the myth and achieve the balance between mythical and critical thinking, both of which may be relinquished in postmodernity, with its validation of difference and absolute not-knowing. Obliterating Pygmalionism misleads the reader and mythologizes the text from the perspective of Galatea, who – being unconsciously dominated and oppressed by the same forces of instrumental reason – is bequeathed with Pygmalion’s supernatural powers.

Міф про Пігмаліона діалектично відтворюється як самообман і реальність сучасного суб’єкта . Навіть автор вводить себе в оману при спробі деміфологізувати міф. Неможливо спростувати міф через текст без його відтворення в міфологічній свідомості читача, проте замовчування міфу і його спотворення не є підходящим рішенням, оскільки це веде до ще більшої підтримки пігмаліонізму як розриву художнього полотна тексту. Читачеві слід зрозуміти природу міфу і досягти балансу між міфологічним і критичним мисленням, обидва варіанти якого відкидаються в епоху постмодерну з його твердженням відмінностей і абсолютного незнання. Замовчування пігмаліонізму як практики насильства суб’єкта над об’єктом вводить в оману читача і міфологізує текст з точки зору Галатеї, яка, не усвідомлюючи, що знаходиться під гнітом все того ж насильства інструментального розуму, отримує надприродні творчі сили Пігмаліона і займає його місце. У стані постмодерну міф про Пігмаліона може стати міфом про Галатею. Статуя стверджує свою незалежність від Пігмаліона. Галатея стає представником нової відмінності і самостійності. Традиція постмодерну критично осмислює міф про Пігмаліона, аби як результат створити міф про всемогутнього суб’єкта в особі Галатеї або щоб повністю зняти питання про суб’єкта. Емпатія з об'єктом і його оживання характерні постмодерну, який критично ставиться до тоталітарного розуму, що криється за сучасною міфологією Пігмаліона. Однак емпатія заперечує міф і тому розкриває його спільність з сучасністю. Пігмаліон помиляється, коли думає, що Галатея оживає завдяки його майстерності. А Галатея рятується в ілюзії своєї незалежності від нормалізуючої сили пігмаліонізма.