Арістотелівський «праксис» і українська філософія дії в умовах війни

Abstract

У статті здійснено філософсько-когнітивний аналіз арістотелівського поняття «праксис» як етичної дії, що має внутрішню ціль, у контексті сучасної української філософії дії в умовах повномасштабної війни. Виходячи із класичного арістотелівського розрізнення між праксисом, поєзисом і теорією, автори досліджують, як фронезис – практична мудрість – стає ключовим чинником морального вибору в ситуаціях колективної невизначеності, травматичного досвіду й екзистенційного спротиву. Особливу увагу приділено тому, як праксис в українському контексті набуває політичного та культурного виміру, перетворюючись на засіб не лише етичної самореалізації, а й вираження ідентичності, жесту опору та практики солідарності. На основі сучасних праць українських філософів доведено, що праксис у воєнних умовах трансформується з індивідуального етичного вибору в колективну практику виживання, що інтегрує моральну відповідальність, культурну пам’ять, соціальну емпатію та громадянську активність. Арістотелівська модель праксису, що передбачає дію заради досягнення блага, у нових обставинах переосмислюється як етична дія, укорінена в історичній реальності та здатна формувати нову етику спільнот, які чинять спротив і шукають ціннісні орієнтири. Стаття пропонує інтердисциплінарний підхід, що поєднує філософську герменевтику, когнітивну етику, культурологічний аналіз і дослідження травматичного досвіду. Такий підхід дозволяє осмислити праксис як ключову категорію адаптивного мислення в умовах війни, здатну генерувати нові етичні моделі в ситуаціях ризику, втрат і граничного вибору. Представлена концепція відкриває перспективу подальших розвідок у сферах філософії дії, етики війни, посттравматичної філософії та когнітивної стійкості.The article presents a philosophical and cognitive analysis of the Aristotelian concept of praxis as ethical action with an intrinsic purpose, examined within the context of contemporary Ukrainian philosophy of action during full-scale war. Building on Aristotle’s classical distinction between praxis, poiesis, and theoria, the authors explore how phronesis – practical wisdom – becomes a key factor in moral choice amid collective uncertainty, traumatic experience, and existential resistance. Special attention is given to how praxis, in the Ukrainian context, acquires political and cultural dimensions – transforming into a means not only of ethical self-realization but also of expressing identity, enacting resistance, and practicing solidarity. Based on recent works by Ukrainian philosophers, the article demonstrates that praxis in wartime conditions shifts from individual ethical choice to a collective practice of survival, integrating moral responsibility, cultural memory, social empathy, and civic engagement. The Aristotelian model of praxis, which posits action aimed at achieving the good, is reinterpreted under new circumstances as ethical action rooted in historical reality – capable of shaping a renewed ethics of communities that resist and seek value-based orientation. Moral decisions are no longer abstract or universalized but embedded in the lived experience of war. The article proposes an interdisciplinary approach that combines philosophical hermeneutics, cognitive ethics, cultural analysis, and trauma studies. This framework allows praxis to be understood as a key category of adaptive thinking in wartime – capable of generating new ethical models in situations of risk, loss, and extreme moral choice. The presented concept opens perspectives for further research in the fields of action theory, war ethics, post-traumatic philosophy, and cognitive resilience.