Механізм формування інтерпасивного мовчазного суб’єкта в освітньому просторі

У даній розвідці, насамперед, розглядається питання інтерпасивності, а поряд з цим мовчазного суб’єкта, який формується з-поміж освітнього простору та завдяки якому набуває усталеності. Відтак йдеться про механізми формування, а також можливості вираження на які спроможний втративший здатність до висловлювання окремий індивід. В інверсійній структурі інтерактивність-інтерпасивність остання є свідченням того, що суб’єкт інвестує в об’єкт ні активність, ні пасивність, а всього лише ілюзорну причетність до дискурсу. Відповідно сам об’єкт причетного до нього суб’єкта є дороговказом та орієнтиром виникаючого бажання хибної за своєю суттю активності. Тобто, мовчазність суб’єкта, який знаходиться під владою інтерпасивності, полягає в тому, що він не здатен вирішувати нагальні питання через конкретні дії, а постійно апелює та звертається лише до чогось периферійного, що задекларовано інстанцією іншого та що забезпечує йому бурхливу діяльність на рівні уявного та позбавляє гнітючого відчуття власної неспроможності. Функціонуючи в межах феномену інтерпасивності суб’єкт набуває здатності до постійної пустої балаканини, те що французькою визначається – bavarder, базікання без упину, говоріння «ні про що» та бездіяльної причетності. При цьому він переживає відповідні відчуття (смуток, жаль, злість etc.) так ніби є безпосереднім учасником ситуації/події тощо. Так, бути інтерпасивним мовчазним суб’єктом, це ніби взяти до рук тибетський молитовний бубон прикріпити до нього записану на папірці молитву і просто крутячи його в руках «об'єктивно» молитися.

This article examines the issue of interpassivity of the silent subject, which is formed from among the educational space and thanks to which it acquires stability. Therefore, it is about the mechanisms of formation and the possibilities of expression that an individual who has lost the ability to express himself is capable of.In humanitarian discourse, the concept of interpassivity is reduced to the phenomenon of delegated responsibility: one’s own intentions, actions, or feelings are transferred to some external object. When it comes to interpassivity, we have the opportunity to see not a passive spectator of the performance, but one who joins the process through his own assessment (pleasure or disgust) and expression of opinion about the action. He does not take direct participation in the type of interactivity: being an outsider, he feels a certain need to join any action. Interpassivity, on the one hand, provides a sense of involvement, and on the other hand, encourages to be constantly in the context of what is happening and at the necessary moment to join in, to join with your voice in the common field of endless chatter and chatter. According to such researchers as: Robert Pfaller or Slavoj Žižek, interpassivity is an expression of the degree of pleasure, stupidity and recklessness in social life. And they teach interpassivity from early childhood, for example, when parents take over the function of solving children’s issues. And so gradually the subject loses the ability of independent activity, transferring it to another. He himself only enjoys or is dissatisfied with what the other has done and actively manifests himself only in relation to insignificant, peripheral, that which is insignificant in the structure of his existence.