Культурна межа як феномен соціальної складності

У дисертації вперше здійснено цілісний соціально-філософський аналіз культурної межі як феномена соціальної складності, під якою розуміється така організація соціокультурної реальності, що поєднує процеси соціальної організації та самоорганізації, поставши як «нестійка архітектура» рухливого, нелінійного, темпорального порядку. Осердям дослідження є концепт культурної межі, осмисленої не як фіксована лінія розмежування, а як межа-хронотоп, що створюється смисловою активністю людини й організує людиномірну соціальну складність. Методологічною основою дослідження є парадигма складності, теоретичним ядром якої є синергетика і яка постає не як галузева теорія, а як новий тип наукової раціональності, у якому знімається традиційна опозиція між порядком і хаосом, детермінованістю та випадковістю; обґрунтовано, що епістемологічні принципи складного мислення – системний, голографічний, рекурсивної петлі, авто-еко-організації – у побудові онтології складності функціонують як онтологічні принципи, а інформаційний вимір самоорганізації має принципове значення для соціального пізнання, оскільки людська спільнота тримається передусім на обміні смислами, а культура постає як джерело негентропії. Проаналізовано топологію соціальної складності й виявлено, що мережеві соціальні теорії корелюють із парадигмою складності та відкривають можливості осмислення межі як феномена самоорганізації: у мережевій топології межа постає не як лінія поділу, а як межа-контекст і межа-прикордоння, що організовує комунікативну реальність, а соціальні топоси, які нею виділяються, є рухливими й пластичними хронотопами; обґрунтовано, що акторно-мережева теорія потребує доповнення з боку філософсько-антропологічного аналізу, оскільки схильна нівелювати специфіку людського буття, пов'язану зі смислопокладанням. Проаналізовано антропологічний вимір культурної межі, осмислено культуру як спосіб самоорганізації антропологічної складності, що виникає у взаємодії людини й культури за голографічним, рекурсивним та діалогічним принципами; продемонстровано, що сама людина, яка проводить і переозначує культурні межі, постає як культурний хронотоп, що організує культурний простір. Розкрито антропологічні типи «людини-мандрівника», «людини-навігатора» та «людини-прикордонника» й показано, що антропологічна складність виникає саме в діалозі цих типів, а маргінальність у мережевій топології культури переосмислюється з дефіциту на ресурс культурної творчості. Проаналізовано культурну межу в українському досвіді й виявлено парадигмальний характер українського кейсу для філософського осмислення межі: український соціокультурний простір, історично сформований як цивілізаційне перехрестя, є зразковим прикладом множинності взаємодіючих центрів і периферій, що утворюють складну мережеву топологію смислів; продемонстровано, що у феномені масового переміщення українців культурна межа виявляє здатність до релокації разом із суб'єктом, а деколонізаційний процес постає як активне перевизначення межі зсередини – перехід від ієрархічної до мережевої організації смислів, нерозривно пов'язаний з утвердженням людиноцентричних та демократичних цінностей. Проаналізовано культурну межу у віртуалізації соціальної складності й показано, що віртуальна реальність є складністю, яка є частиною соціальної складності й водночас виходить за її межі, пов'язана з нею як «складне зі складним»; виявлено, що проблема меж власне людського набуває особливої гостроти в умовах розвитку штучного інтелекту, оскільки поява систем, що імітують суб'єктність, не будучи суб'єктами, руйнує презумпцію суб'єктності співрозмовника, на якій ґрунтується смислотворча природа культурної комунікації. Доведено, що віртуальна культура є проєктом людини-навігатора, для якої актуальною реальністю є людина – носій культурних смислів, яка у віртуальному просторі стає специфічним культурним «хронотопом», «вузлом» у мережах комунікацій. Обґрунтовано, що культурна межа постає як наскрізна форма самоорганізації соціальної складності, яка в усіх своїх вимірах – соціально-топологічному, антропологічному та віртуальному – конституюється смисловою активністю людини, що організує людиномірну соціальну складність та наповнює її людинотворчими смислами. У цьому, як засвідчило дослідження, полягає головний теоретичний результат розробленого концептуального апарату.

The dissertation offers, for the first time, a comprehensive social-philosophical analysis of the cultural boundary as a phenomenon of social complexity, the latter understood as a mode of organization of socio-cultural reality that combines the processes of social organization and self-organization, emerging as an "unstable architecture" of a mobile, non-linear, temporal order. The core of the study is the concept of the cultural boundary, conceived not as a fixed dividing line but as a boundary-chronotope that is constituted by the meaning-making activity of the human being and organizes human-dimensional social complexity. The methodological foundation of the study is the paradigm of complexity, whose theoretical core is synergetics and which emerges not as a disciplinary theory but as a new type of scientific rationality, in which the traditional opposition between order and chaos, determinacy and randomness is overcome; it is substantiated that the epistemological principles of complex thinking – the systemic, holographic, recursive-loop, and auto-eco-organization principles – function, in the construction of an ontology of complexity, as ontological principles, while the informational dimension of self-organization is of fundamental significance for social cognition, since a human community is sustained primarily by the exchange of meanings, and culture appears as a source of negentropy. The topology of social complexity is analyzed, and it is found that network social theories correlate with the paradigm of complexity and open up possibilities for conceiving of the boundary as a phenomenon of self-organization: within a network topology the boundary appears not as a line of division but as a boundary-context and a boundary-borderland that organizes communicative reality, while the social topoi it delineates are mobile and plastic chronotopes; it is substantiated that actor-network theory requires supplementation from the side of philosophical-anthropological analysis, since it tends to level out the specificity of human being associated with meaning-positing. The anthropological dimension of the cultural boundary is analyzed, and culture is conceived as a mode of self-organization of anthropological complexity arising in the interaction of the human being and culture according to the holographic, recursive, and dialogical principles; it is demonstrated that the human being who draws and re-signifies cultural boundaries appears as a cultural chronotope that organizes cultural space. The anthropological types of the "human-wayfarer," the "human-navigator," and the "human-borderguard" are disclosed, and it is shown that anthropological complexity arises precisely in the dialogue of these types, while marginality is reconceived from a deficit into a resource of cultural creativity. The cultural boundary in the Ukrainian experience is analyzed, and the paradigmatic character of the Ukrainian case is revealed: the Ukrainian sociocultural space, historically formed as a civilizational crossroads, is an exemplary instance of the multiplicity of interacting centers and peripheries that constitute a complex network topology of meanings; it is demonstrated that in the phenomenon of the mass displacement of Ukrainians the cultural boundary reveals a capacity for relocation together with the subject, while the process of decolonization appears as an active re-definition of the boundary from within – a transition from a hierarchical to a network organization of meanings, inseparably linked to the affirmation of human-centered and democratic values. The cultural boundary in the virtualization of social complexity is analyzed, and it is shown that virtual reality is a complexity that is part of social complexity and at the same time extends beyond it, related to it as the "complex with the complex"; it is found that the problem of the limits of the properly human acquires particular acuteness under the conditions of the development of artificial intelligence, since the emergence of systems that imitate subjectivity without being subjects undermines the presumption of the interlocutor's subjectivity, on which the meaning-making nature of cultural communication is grounded. It is proven that virtual culture is a project of the human-navigator, for whom the actual reality is the human being – the bearer of cultural meanings, who in virtual space becomes a specific cultural "chronotope," a "node" in networks of communication. It is substantiated that the cultural boundary appears as a crosscutting form of self-organization of social complexity, which, in all of its dimensions – socio-topological, anthropological, and virtual – is constituted by the meaning-making activity of the human being, who organizes human-dimensional social complexity and fills it with human-creative meanings. In this, as the study has shown, consists the principal theoretical result of the conceptual apparatus that has been developed.