Міжвідомча взаємодія слідчого як умова ефективного розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством

У статті досліджено міжвідомчу взаємодію слідчого під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством. Обґрунтовано, що специфіка таких кримінальних проваджень полягає у поєднанні процесуального, криміналістичного, соціального, медичного та превентивного компонентів. Саме тому ефективне розслідування не може обмежуватися лише виконанням окремих слідчих дій, а потребує узгодженої діяльності слідчого, працівників оперативних і превентивних підрозділів Національної поліції України, патрульної поліції, спеціалізованих підрозділів з протидії домашньому насильству, служб у справах дітей, закладів охорони здоров’я, соціальних служб та суб’єктів безоплатної правничої допомоги.
Запропоновано розглядати слідчого як процесуального координатора міжвідомчої взаємодії, роль якого полягає не у підміні повноважень інших суб’єктів, а в організації належного обміну інформацією, визначенні доказових завдань, забезпеченні своєчасного виконання доручень, недопущенні дублювання дій і збереженні процесуальної якості доказів. Доведено, що міжвідомча взаємодія у кримінальних провадженнях щодо домашнього насильства має відрізнятися від міжвідомчого партнерства: пер-ша є процедурно-функціональним інструментом виконання конкретних завдань розслідування, тоді як друге формує ширшу модель довгострокової співпраці суб’єктів протидії домашньому насильству. Проаналізовано положення Кримінального процесуального кодексу України, Кримінального кодексу України, Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», відомчих актів Міністерства внутрішніх справ України, а також сучасні наукові підходи до організації взаємодії слідчого з іншими суб’єктами. Сформульовано ознаки ефективної міжвідомчої взаємодії: нормативна визначеність, процесуальна керованість, своєчасний обмін інформацією, розмежування компетенцій, орієнтація на доказування систематичності насильства, пріоритет безпеки потерпілої особи та запобігання повторній віктимізації.

The article examines the investigator’s interagency interaction during the investigation of criminal offences related to domestic violence. It is substantiated that such criminal proceedings combine procedural, forensic, social, medical and preventive components. Therefore, effective investigation cannot be limited to separate investigative actions, but requires coordinated activity of the investigator, operational and preventive units of the National Police of Ukraine, patrol police, specialised units for combating domestic violence, children’s services, healthcare institutions, social services and providers of free legal aid. The article proposes to consider the investigator as a procedural coordinator of interagency interaction. This role does not involve substituting the powers of other actors, but consists in organising proper information exchange, defining evidentiary tasks, ensuring timely execution of instructions, preventing duplication of actions and preserving the procedural quality of evidence. It is proved that interagency interaction in criminal proceedings concerning domestic violence should be distinguished from interagency partnership: the former is a procedural and functional tool for performing specific investigative tasks, whereas the latter forms a broader model of long-term cooperation between actors involved in combating domestic violence. The article analyses the provisions of the Criminal Procedure Code of Ukraine, the Criminal Code of Ukraine, the Law of Ukraine “On Preventing and Combating Domestic Violence”, departmental acts of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine and modern scholarly approaches to organising the investigator’s interaction with other actors. The features of effective interagency interaction are formulated: normative certainty, procedural controllability, timely information exchange, division of competences, focus on proving the systematic nature of violence, priority of the victim’s safety and prevention of secondary victimisation.