Голос як інтерсуб’єктивний об’єкт: феноменологічна та психоаналітична рефлексія

У цьому дослідженні голос аналізується не лише як засіб мовленнєвої комунікації чи носій естетичного задоволення, а як фундаментальний інтерсуб’єктивний об’єкт (objet a) у лаканівському психоаналізі. Стаття аргументує, що голос є динамічним полем напруги між тим, що промовець прагне висловити (бажання суб’єкта), та тим, що адресат прагне почути (бажання Іншого), створюючи невловиму, але конституючу онтологічну реальність присутності й відсутності. На теоретико-методологічному рівні робота поєднує ідеї Жака Лакана, постлаканівські інтерпретації голосу (зокрема М. Долара [18, с. 307-407], феноменологію Іншого в Ж.-П. Сартра та постструктуралістську деконструкцію голосу й письма у Ж. Дерріда [17, с. 45-75]. Простежується перехід від біологічного крику до символічного поклику, де голос функціонує як місце розколу, сепарації, інтерпеляції та формування бажання, що закладають структуру психіки. Окреслено, як голос постає частковим об’єктом потягу, який одночасно належить суб’єкту й Іншому, працює як симптом і «шум» у ланцюгу означників та відкриває доступ до несвідомого. Особлива увага приділяється інтерсуб’єктивному виміру голосу: його ролі у конституюванні Я через відповідь Іншого, у конфліктах між «бути почутим» і «бути інтерпретованим», а також у практиках стигматизації, утрати або привласнення голосу. На матеріалі сучасних феноменологічних, психоаналітичних і клінічних досліджень показано, що голос може бути простором травми, пам’яті та опору, де розігруються владні, гендерні та культурні матриці, але водночас – полем можливого відновлення суб’єктності через говоріння й слухання. Стаття демонструє, що голос є не лише мовленнєвим актом, а й актом конституювання суб’єкта в трансіндивідуальному дискурсі, який дозволяє переосмислити відносини між тілесністю, мовою та психічною реальністю.

This article examines the voice not merely as a vehicle of verbal communication or a source of aesthetic pleasure, but as a fundamental intersubjective object (objet a) in Lacanian psychoanalysis. It argues that the voice constitutes a dynamic field of tension between what the speaker strives to express (the subject’s desire) and what the addressee strives to hear (the desire of the Other), thereby creating an elusive yet constitutive ontological reality of presence and absence. At the theoretical– methodological level, the paper brings together Jacques Lacan’s ideas, post-Lacanian interpretations of the voice (in particular those of Mladen Dolar) [18, с. 307-407], Sartre’s phenomenology of the Other, and Jacques Derrida’s [17, с. 45-75] poststructuralist deconstruction of voice and writing. It traces the transition from biological cry to symbolic call, in which the voice functions as a site of division, separation, interpellation and the formation of desire that underpins the structure of the psyche. The voice is outlined as a partial object of drive that simultaneously belongs to the subject and to the Other, operates as a symptom and as “noise” in the chain of signifiers, and opens access to the unconscious. Special attention is paid to the intersubjective dimension of the voice: its role in the constitution of the I through the response of the Other, in the conflicts between “being heard” and “being interpreted,” as well as in practices of stigmatizing, losing or appropriating the voice. Drawing on contemporary phenomenological, psychoanalytic and clinical studies, the article shows that the voice can become a space of trauma, memory and resistance, where power, gender and cultural matrices are played out, yet also a field of potential restoration of subjectivity through speaking and listening. The paper demonstrates that the voice is not only a speech act, but also an act of subject-constitution within a transindividual discourse, which allows us to rethink the relations between corporeality, language and psychic reality.