Репарації, компенсації та реституції як інструменти міжнародно-правової відповідальності: еволюція та практика

У статті описано історичну еволюцію та сучасні міжнародно-правові підходи до реалізації репарацій, компенсацій і реституцій як форм відповідальності держави за порушення міжнародного права внаслідок військової агресії. Здійснено аналіз переходу від карально-фіскальної моделі репарацій, закріпленої у Версальському мирному договорі 1919 р., до відновлювальної та людино-центричної парадигми, сформованої після Другої світової війни на основі рішень Потсдамської конференції 1945 р., Паризького мирного договору 1947 р. та Сан-Франциського мирного договору 1951 р. Проаналізовано договірно-компенсаційні механізми післявоєнного примирення, зокрема Люксембурзьку угоду 1952 р. між ФРН та Ізраїлем, а також розвиток реституційних практик у сфері повернення культурних цінностей і приватної власності.
Окрему увагу приділено сучасним інституційним моделям відшкодування шкоди, зокрема діяльності Компенсаційної комісії ООН після збройної агресії Іраку проти Кувейту (1991–2022), практиці Між-народного суду ООН у справі «Демократична Республіка Конго проти Уганди», спадщині Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та компенсаційним механізмам Міжнародного кримінального суду відповідно до ст. 75 Римського статуту. Визначено тенденції гуманізації та інституціоналізації компенсаційної парадигми, що поєднує правові, політичні та моральні елементи відповідальності. Обґрунтовано, що сучасні моделі репарацій, компенсацій і реституцій формують багаторівневу архітектуру міжнародного відшкодування шкоди, у межах якої ключовими передумовами ефективності виступають міжнародна легітимність, визнання відповідальності агресора та наявність інституцій-них механізмів контролю. Зроблено висновок про релевантність дослідженого міжнародного досвіду для формування майбутнього механізму відшкодування шкоди, завданої збройною агресією проти України.

The article describes the historical evolution and modern international legal approaches to the implementation of reparations, compensation and restitution as forms of state responsibility for violations of international law as a result of military aggression. The transition from the punitive-fiscal model of reparations, enshrined in the Versailles Peace Treaty of 1919, to the restorative and human-centered paradigm formed after World War II on the basis of the decisions of the Potsdam Conference of 1945, the Paris Peace Treaty of 1947 and the San Francisco Peace Treaty of 1951 is analyzed. The contractual and compensatory mechanisms of post-war reconciliation are analyzed, in particular the Luxembourg Agreement of 1952 between Germany and Israel, as well as the development of restitution practices in the field of the return of cultural values and private property.
Special attention is paid to modern institutional models of reparation, in particular the activities of the UN Compensation Commission after the armed aggression of Iraq against Kuwait (1991–2022), the practice of the International Court of Justice in the case of the Democratic Republic of the Congo v. Uganda, the legacy of the International Tribunal for the Former Yugoslavia, and the compensation mechanisms of the International Criminal Court in accordance with Article 75 of the Rome Statute. The tendencies of humanization and institutionalization of the compensation paradigm, which combines legal, political, and moral elements of responsibility, are identified.
It is substantiated that modern models of reparations, compensation, and restitution form a multilevel architecture of international reparation, within which the key prerequisites for effectiveness are international legitimacy, recognition of the responsibility of the aggressor, and the presence of institutional control mechanisms. A conclusion is made about the relevance of the studied international experience for the formation of a future mechanism for compensation for damage caused by armed aggression against Ukraine.