Українська бандура: типологія та регіональні особливості

У статті українську бандуру розглянуто як динамічну конструктивно-виконавську систему, розвиток якої не зводиться до назви інструмента, зовнішньої форми чи регіонального означення. Актуальність дослідження зумовлена потребою точнішого опису типології бандури в контексті взаємодії традиційного кобзарського середовища, академічної сцени, музичної освіти, фабричного виробництва та індивідуального майстрування. На основі праць М. Лисенка, Г. Хоткевича, А. Гуменюка, І. Зінків, М. Хая, В. Кушпета, С. Ластовича-Чулівського, І. Скляра, А. Омельченка, В. Мішалова, В. Дутчак, Л. Черкаського, Л. Кияновської, Р. Гриньківа та інших авторів окреслено критерії розмежування інструментальних типів: будова корпусу, форма й розташування грифа, кількість і функції басів та приструнків, радіальність або паралельність струн, стрій, діатонічна чи хроматична організація звукоряду, наявність перестроювачів і транспонаторів, спосіб тримання, розподіл функцій між руками, характер звуковидобування, репертуар, педагогічна практика й середовище побутування. Окрему увагу приділено співвідношенню кобзи, старосвітської бандури й академічної бандури, а також київському, харківському, полтавському, чернігівському, львівському та діаспорному напрямам. Показано, що хроматизація, впровадження механізмів перемикання, фабричних моделей і концертних індивідуалізованих конструкцій змінювали не лише технічні можливості інструмента, а й методику навчання, посадку, аплікатуру, фактуру, тембровий ідеал та репертуарні орієнтири. Наголошено на значенні львівської школи Василя Герасименка, його конструктивних пошуків, моделей харківського типу та внеску у професіоналізацію бандурного мистецтва Західної України. Доведено, що типологію бандури доцільно осмислювати в історико-конструктивному, виконавському та музично-педагогічному вимірах, оскільки саме ці параметри дозволяють поєднати історію інструмента з аналізом практики гри, навчання і сучасних конструктивних рішень. Такий ракурс дає змогу уникнути спрощеної класифікації й показати бандуру як відкриту систему традиції, освіти та інновації сьогодення.

The article examines the Ukrainian bandura as a dynamic constructive and performing system whose development cannot be reduced to the instrument’s name, external shape, or regional designation. The relevance of the study is determined by the need to clarify bandura typology within the interaction of the traditional kobzar milieu, the academic stage, music education, factory production, and individual instrument making. Based on the works of M. Lysenko, H. Khotkevych, A. Humeniuk, I. Zinkiv, M. Khai, V. Kushpet, S. Lastovych-Chulivskyi, I. Skliar, A. Omelchenko, V. Mishalow, V. Dutchak, L. Cherkaskyi, L. Kyianovska, R. Hrynkiv and other authors, the article defines the main criteria for distinguishing bandura types: body construction, shape and position of the neck, number and function of bass strings and prystrunky, radial or parallel string layout, tuning, diatonic or chromatic organization, retuning devices and transposers, playing position, distribution of functions between the hands, sound production, repertoire, pedagogical practice and social environment. Special attention is paid to the relationship between the kobza, the old-world bandura, and the academic bandura, as well as to the Kyiv, Kharkiv, Poltava, Chernihiv, Lviv, and diaspora lines. The study shows that chromaticization, retuning mechanisms, factory-made models, and individualized concert instruments transformed not only the technical resources of the bandura but also teaching methods, posture, fingering, texture, timbral ideals, and repertoire priorities. Emphasis is placed on the Lviv school of Vasyl Herasymenko, his constructive experiments, Kharkiv-type models, and contribution to the professionalization of bandura art in Western Ukraine. The article argues that bandura typology should be interpreted in historical-constructive, performing, and music-pedagogical dimensions, since only this approach connects the history of the instrument with the analysis of performance, education, repertoire and modern constructive solutions. This approach avoids reduction and treats the bandura as an open system of tradition, education, and innovation.