Гібридна війна у вимірі стратегічних комунікацій

Abstract

Стаття досліджує зміни сутності гібридної війни, яка трансформувалася від форми прояву недержавних акторів у стратегічний інструмент державної політики сучасних автократій. Окрема роль відведена сучасним комунікаціям, які однаково використовуються і для гібридної агресії, і як інструмент протидії таким атакам. Увага приділяється гібридній агресії РФ, яка ще до повномасштабної війни проти України інтегрувала військові та невійськові методи, використовувала технології інформаційної війни, дестабілізації політичної ситуації, кібератаки, економічний тиск тощо. Мета статті – дослідити зміни основних характеристик гібридної війни, їх вплив на стратегічні комунікації у сучасних політичних процесах і міжнародних відносинах. Використані методологічні основи порівняння, системного аналізу, ціннісного підходів; це вивчення аналітичних звітів і кейс-стаді, зокрема прикладів застосування гібридних інструментів у сучасних конфліктах, як і стратегій урядів і міжнародних акторів на шляху їх подолання. Акцентовано на таких сучасних аспектах гібридної війни: поширення невизначеності, розмивання меж між війною та миром, маніпуляція інформаційним простором, залучення цифрових технологій, розгортання когнітивних операцій, використання міграційних та інших соціально-політичних криз для поглиблення дестабілізації. Гібридні механізми агресії використовують суспільно-політичні процеси та парадокси західних демократій для посилення власних позицій через стратегії «паразитування», залучення внутрішніх антагоністів, маніпулятивне лобіювання, тактики «цифрової колонізації» тощо. Держава-агресор створює вигідні для себе наративи, постправдиві обставини політики, спрямовані на підрив суспільної стабільності та політичної довіри. Це вплив на виборчі кампанії, масові протести, формування громадської думки в різних країнах тощо. У висновках наголошується на необхідності адаптації демократичних суспільств і міжнародних безпекових структур до нових проявів гібридної війни. Увагу приділено ролі громадянської освіти, кібербезпеки, штучного інтелекту, гейм-індустрії на шляху формування стратегій протидії гібридним загрозам. Підкреслена необхідність комплексних відповідей на гібридні загрози, що охоплюють політичні, військові, дипломатичні, інформаційні, економічні, кадрові, просвітницькі та інші рішення, адекватно представлені у стратегічних комунікаціях.The article examines the changes in the essence of hybrid warfare, which has transformed from a form manifested by non-state actors into a strategic instrument of state policy of modern autocracies. A separate role is assigned to modern communications, which are used both for hybrid aggression and as a tool to counter such attacks. Attention is paid to the hybrid aggression of the Russian Federation, which, even before the full-scale war against Ukraine, integrated military and non-military methods, employed information-warfare technologies, political destabilization, cyber-attacks, economic pressure, and so forth. The purpose of the article is to study the changes in the main characteristics of hybrid warfare and their influence on strategic communications in contemporary political processes and international relations. Methodological foundations of comparison, systems analysis, and value approaches are employed; this involves the study of analytical reports and case studies, in particular examples of the use of hybrid instruments in modern conflicts, as well as the strategies of governments and international actors in overcoming them. Emphasis is placed on the following contemporary aspects of hybrid warfare: the spread of uncertainty, the blurring of the boundary between war and peace, manipulation of the information space, the involvement of digital technologies, the deployment of cognitive operations, the use of migration and other socio-political crises to deepen destabilization. Hybrid mechanisms of aggression exploit socio-political processes and the paradoxes of Western democracies to strengthen their own positions through “parasitic” strategies, the involvement of internal antagonists, manipulative lobbying, tactics of “digital colonization,” and the like. The aggressor state creates narratives advantageous to itself, post-truth political circumstances aimed at undermining social stability and political trust. This includes influence on electoral campaigns, mass protests, and the shaping of public opinion in various countries, and so on. The conclusions highlight the necessity for democratic societies and international security structures to adapt to new manifestations of hybrid warfare. Attention is devoted to the role of education, cybersecurity, artificial intelligence, and the game industry in forming strategies to counter hybrid threats. The need for comprehensive responses to hybrid threats is underscored, encompassing political, military, diplomatic, informational, economic, personnel, educational, and other measures, adequately represented in strategic communications.