Регіональна політика як інструмент інституціоналізації політичної участі територіальних громад України в умовах повоєнного відновлення

У статті обґрунтовується, що регіональна політика України у повоєнному періоді не може бути виключно технократичним механізмом перерозподілу ресурсів і набуває ознак демократизації, що інституціоналізує політичну участь громад. Автор доводить, що ефективність регіональної політики визначається не лише наявністю стратегічних документів і вертикально організованих інструментів державного управління, а тим, наскільки громади мають реальний доступ до інституцій участі та наскільки вони використовують їх для впливу на прийняття рішень. Показано, що в Україні існує розрив між декларованою необхідністю залучення населення та фактичною доступністю партисипативних механізмів, зокрема після 2022 року значно скоротився масштаб практики бюджетної участі. Стаття демонструє, що підвищення політичної зацікавленості українців після 2014 року та особливо у 2023 році (підтверджені соціологічними даними) створює «вікно можливостей» для переформатування регіональної політики: наявний суспільний запит на участь трансформований в обов’язкові та стандартизовані процедури участі громад. Аргументовано, що інституціоналізація політичної суб’єктності громади потребує переходу від уніфікованого до диференційованого place-based підходу, впровадження обов’язкових метрик участі та звітності, синхронізації державної стратегії з територіальними каналами партисипації та адаптації до вимог ЄС. Підкреслено, що без регулярних партисипативних практик демократичний потенціал регіональної політики не реалізується, а відбудова ризикує залишитися централізованою та легітимаційно вразливою.

The article substantiates that Ukraine’s regional policy in the post-war period ceases to be an exclusively technocratic mechanism of resource redistribution and acquires features of democratization that institutionalize political participation of communities. The author argues that the effectiveness of regional policy is determined not only by the presence of strategic documents and vertically organized instruments of public administration, but by the extent to which communities have real access to participation institutions and the extent to which they actually use them to influence decision-making. It is demonstrated that there is a gap in Ukraine between the declared necessity of public involvement and the factual availability of participatory mechanisms: in particular, after 2022 the scope of participatory budgeting practices has significantly decreased. The article shows that the growth of political interest among Ukrainians after 2014 and especially in 2023 (confirmed by sociological data) creates a “window of opportunity” for the reformatting of regional policy: the existing social demand for participation must be transformed into mandatory and standardized procedures of community participation. It is argued that the institutionalization of political subjectivity of the community requires a shift from a unified to a differentiated place-based approach, the introduction of mandatory participation metrics and reporting, synchronization of the state strategy with territorial channels of participation, and adaptation to EU requirements. It is emphasized that without regular participatory practices, the democratic potential of regional policy will not be realized, and the reconstruction risks remaining centralized and legitimacy-vulnerable.