Гуманістичний потенціал антеїзму в епоху антропоцену

Принцип антеїзму набуває особливого значення як концептуальна підстава для філософського осмислення взаємовідношення людини і природи в умовах антропоцену, де загострюється проблема збереження їхньої цілісності та гуманістичного виміру. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування антеїзму як філософського принципу укоріненості людини у природному світі та виявлення його значення у трансформаціях взаємовідношення людини і природи в епоху антропоцену. Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання: по-перше, визначити антропоцен як сучасну епоху трансформації взаємовідношення людини і природи; по-друге, проаналізувати сучасні соціокультурні практики реагування на екологічні виклики у контексті амбівалентності людської діяльності; по-третє, обґрунтувати гуманістичний потенціал антеїзму як світоглядної настанови. Сучасна епоха антропоцену фіксує не лише екологічну кризу, а передусім глибинну трансформацію способу людського буття у світі. Руйнування зв’язку між людиною і природним середовищем, інструменталізація довкілля та редукція його до ресурсу зумовили ситуацію, за якої людство постає як визначальний чинник планетарних змін, водночас втрачаючи здатність до співбуття з природою. Екологічні виклики набувають комплексного характеру, виявляючись як у матеріальному вимірі (накопичення відходів, виснаження ресурсів, кліматичні зміни), так і у світоглядному — через утвердження антропоцентризму, ілюзії контролю та відчуження від Землі. У цьому контексті особливого значення набуває усвідомлення амбівалентності антропологічної позиції: людина постає одночасно джерелом екологічної деструкції і суб’єктом практик її подолання. Технічні засоби реагування на екологічні загрози виявляють свою обмеженість за відсутності трансформації світоглядних засад, що визначають характер взаємодії людини з природним світом. Так, практики геоінженерії та екологічні ініціативи репрезентують подвійність сучасної ситуації: прагнення до тотального контролю і водночас спроби відновлення порушеної рівноваги, не усуваючи при цьому онтологічних підстав кризи. У цьому вимірі гуманістичний потенціал принципу антеїзму полягає у його здатності утверджувати людину як істоту, укорінену у природному бутті, та водночас окреслювати межі допустимого втручання у природні процеси, актуалізуючи принцип відповідальності перед майбутніми поколіннями.

The principle of anteism acquires particular significance as a conceptual foundation for the philosophical interpretation of the human–nature relationship in the context of the Anthropocene, where the problem of preserving their integrity and humanistic dimension becomes increasingly acute. The aim of the study is to provide a theoretical substantiation of anteism as a philosophical principle of human rootedness in the natural world and to reveal its significance in the transformations of the human–nature relationship in the Anthropocene. In accordance with this aim, the following research objectives are defined: first, to conceptualize the Anthropocene as a contemporary epoch of transformation in the human–nature relationship; second, to analyze contemporary socio-cultural practices of responding to environmental challenges in the context of the ambivalence of human activity; third, to substantiate the humanistic potential of anteism as a worldview orientation. The contemporary epoch of the Anthropocene demonstrates not only an ecological crisis but also a profound transformation in the mode of human existence in the world. The disruption of the relationship between humans and nature, the instrumentalization of the environment, and its reduction to a resource have led to a situation in which humanity becomes a significant factor of planetary change, while simultaneously losing its capacity for co-existence with the natural world. Environmental challenges today are complex and manifest themselves both in the material dimension (waste accumulation, resource depletion, climate change) and in the worldview dimension–through anthropocentrism, the illusion of control, and alienation from the Earth. In this context, particular importance is attached to the recognition of the ambivalence of the anthropological position: humans act simultaneously as a source of ecological destruction and as subjects of practices aimed at overcoming it. Technical solutions to environmental problems remain limited without a transformation of the worldview foundations that determine human interaction with nature. Practices such as geoengineering and environmental initiatives demonstrate this duality–an aspiration for control and attempts to restore balance–yet they do not eliminate the ontological causes of the crisis. In this context, the humanistic potential of anteism lies in its ability to affirm the human as a being rooted in nature and to define the limits of permissible intervention in natural processes, thereby actualizing responsibility toward future generations.