Безпековий порядок денний ЄС: кризи, дилеми, пошук рішень

У статті досліджено трансформацію безпекового порядку денного Європейського Союзу в умовах полікризи та структурних змін міжнародного порядку. Актуальність теми зумовлена руйнуванням післявоєнної архітектури європейської безпеки, повномасштабною агресією Російської Федерації проти України, зростанням ролі гібридних, технологічних, енергетичних та інформаційних загроз, а також необхідністю переосмислення суб’єктності ЄС як безпекового актора. Метою дослідження є характеристика безпекового порядку денного ЄС як політичного та аналітичного конструкта, що формується в межах кризового циклу, в якому політичні відповіді породжують нові стратегічні дилеми та визначають подальшу еволюцію інтеграційного проєкту. Методологічну основу становлять компаративний підхід, критичний аналіз сучасних академічних і аналітичних джерел, а також використання теоретичних положень сек’юритизації, концепції полікризи та підходів до вивчення формування порядку денного (agenda-setting). Застосування цих методів дозволило виявити взаємозв’язок між дискурсивним конструюванням загроз, інституційною еволюцією ЄС та межами інтеграції у сфері безпеки. У результаті встановлено, що сучасний безпековий порядок денний ЄС характеризується розширенням тематичних сфер безпеки, сек’юритизацією економічної, технологічної та енергетичної політики, а також фрагментацією інституційних механізмів реагування. Виокремлено ключові типи криз: стратегічної стабільності, нормативного порядку та ідентичності, трансатлантичної асиметрії та енергетичної безпеки. Стверджується, що криза є не лише деструктивним явищем, а й структурною умовою європейської інтеграції, відкриваючи «вікна можливостей» для реформ, водночас створюючи ризики інституційного перевантаження та політичних конфліктів. Показано визначальну роль України у переосмисленні європейської безпекової архітектури та зміщенні акцентів від нормативної до гібридної моделі безпеки, в якій поєднуються військові спроможності, стійкість суспільства та союзницькі механізми. Зроблено висновок, що ефективність безпекового порядку денного ЄС залежить від здатності поєднати стратегічну автономію з трансатлантичною єдністю, подолати інституційну фрагментацію та сформувати цілісну модель багатовимірної безпеки.

The article examines the transformation of the European Union’s security agenda in the context of polycrisis and structural changes in the international order. The relevance of the topic is due to the erosion of the post-war European security architecture, the full-scale aggression of the Russian Federation against Ukraine, the growing role of hybrid, technological, energy, and information threats, as well as the need to reconsider the EU’s actorness in the field of security. The aim of the study is to conceptualize the EU security agenda as a political and analytical construct shaped within a cycle of crises in which policy responses generate new strategic dilemmas and determine the further evolution of the integration project. The methodological framework is based on a comparative approach, critical analysis of contemporary academic and analytical sources, and the application of the theoretical provisions of securitization, the concept of polycrisis, and agenda-setting studies. The use of these methods made it possible to identify the interconnection between the discursive construction of threats, the institutional evolution of the EU, and the limits of integration in the security domain. The findings demonstrate that the contemporary EU security agenda is characterized by the expansion of the thematic scope of security, the securitization of economic, technological, and energy policies, and the fragmentation of institutional response mechanisms. The key types of crises are identified as those of strategic stability, the normative order and identity, transatlantic asymmetry, and energy security. It is argued that crisis is not only a destructive phenomenon but also a structural condition of European integration, opening “windows of opportunity” for reforms while simultaneously creating risks of institutional overload and political conflict. The decisive role of Ukraine in rethinking the European security architecture and in shifting the focus from a normative to a hybrid security model— combining military capabilities, societal resilience, and alliance mechanisms—is demonstrated. It is concluded that the effectiveness of the EU security agenda depends on its ability to reconcile strategic autonomy with transatlantic unity, overcome institutional fragmentation, and develop a coherent model of multidimensional security.