Тілесність у добу постгуманізму: антеїзм як практика укорінення людини

Abstract

Метою статті є філософсько-антропологічне осмислення трансформацій людської тілесності в умовах постгуманістичної сучасності та обґрунтування антеїзму як практики онтологічного укорінення, що протистоїть редукції тілесного виміру людини до технічного конструкту або економічного ресурсу. Визначена мета зумовлює необхідність постановки таких дослідницьких завдань: по-перше, проаналізувати підходи до осмислення тілесності у сучасному постгуманістичному дискурсі; по-друге, означити онтологічний вимір тілесності як способу буття людини у світі; по-третє, обґрунтувати потенціал антеїзму як принципу онтологічного укорінення людини у світі. Постгуманістичний дискурс демонструє амбівалентність сучасної ситуації: з одного боку, відбувається прагнення до обґрунтування значимості технологічного вдосконалення тіла, з метою розширення можливостей людини; з іншого – посилюється відчуття втрати об’єктивної природної основи людського існування. Як наслідок, для фігури постлюдини тілесність постає не як укорінена форма життя, а як змінна конфігурація, доступна для переробки чи заміни. Така ситуація актуалізує питання онтологічного значення тілесності для людини. Антеїзм, на противагу цьому, повертає увагу до фундаментального зв’язку тіла з природою, Землею як джерелом життєвої сили та онтологічної визначеності. Таким чином, збереження тілесності як укоріненість у просторі Землі дозволяє уникнути втрати антропологічної цілісності й допомагає зберегти людську природу в умовах технологічного прискорення. Це дозволяє стверджувати, що посилення ідеї зв’язку людини зі світом природи є відповіддю на теперішній технологічний тиск, й спрямований на збереження самої людини.The purpose of the article is to provide a philosophical and anthropological interpretation of the transformations of human corporeality within the context of posthumanist modernity and to substantiate Anteism as a practice of ontological rootedness that resists the reduction of the bodily dimension of the human being to a technical construct or an economic resource. The stated purpose determines the following research objectives: first, to analyze contemporary approaches to the interpretation of corporeality within posthumanist discourse; second, to articulate the ontological dimension of corporeality as a mode of human being-in-the-world; third, to substantiate the potential of Anteism as a principle of ontological rootedness of the human being in the world. Posthumanist discourse reveals the ambivalence of the contemporary condition: on the one hand, there is an effort to justify the significance of technological enhancement of the body as a means of expanding human capacities; on the other hand, there is a growing sense of the loss of an objective natural foundation of human existence. Consequently, within the figure of the posthuman, corporeality appears not as a rooted form of life but as a mutable configuration open to modification or replacement. Such a shift foregrounds the question of the ontological significance of corporeality for the human being. In contrast, Anteism redirects attention to the fundamental bond between the body and nature, to the Earth as a source of vital force and ontological determination. From this perspective, preserving corporeality as rootedness within the space of the Earth makes it possible to prevent the loss of anthropological integrity and to safeguard human nature under conditions of technological acceleration. Strengthening the idea of the human–nature connection thus emerges as a response to contemporary technological pressure and as an orientation toward the preservation of the human being as such.