У статті в контексті герменевтичного повороту, що позначився в українській філософській літературі після 2014 року, зокрема проблематизації процедури рецепції, досліджується вплив травми модернізації та її опрацювання на дискурсивні практики перехідного суспільства. При цьому виявляється комбінований характер компетенцій дослідника, що не піддається редукції. Показано, що за відсутності в посттравматичному суспільстві необхідної фігури носія подібних компетенцій альтернативою постає ставка (контр)еліт на ресентимент. Як наслідок не гарантованим виявляється процес (між)національного примирення (який може бути представлений як певний герменевтичний цикл), що демонструють приклади вірменського геноциду (1915) та «афганської» травми. Відзначивши відкритий характер герменевтичної мережі дослідження феномена Майдану, в аспекті його емансипаційного чинника, що задає фронтир герменевтики дорослішання української транзитної громади, автор звертає увагу на неможливість подати цю проблематику в рамках нормативістськи орієнтованої комунікативної практичної філософії (яка не передбачає сценарію «гри в ресентимент»). Подолання цього концептуального обмеження спонукає звернутися до ширшого поля дискурсивних практик органічної інтелігенції (Грамші): редакторів ЗМІ, публічних інтелектуалів, блогерів. У цьому контексті набирає евристичності розрізнення метафори й гіперболи як тропів, котрі визначають перформатив-ний вимір суспільно-політичного дискурсу. Якщо нові метафори суспільство може опановувати еволюційно, нові гіперболи передбачають умови революційних змін або війни. У світлі новітнього українського досвіду та нових безпрецедентних викликів деліберативна теорія оцінюється як недостатньо релевантна. На завершення автор висновує пропозиції щодо подальших напрямів дослідження проблеми.
In the context of the hermeneutic turn that has been marked in the Ukrainian philosophical literature after 2014, in particular the problematization of the reception procedure, the article examines the impact of the trauma modernization and its processing on the discursive practices of a transitional society. At the same time, the combined nature of the researcher’s competencies is revealed, which cannot be reduced. It is shown, that in the absence of the necessary figure of a carrier of such competencies in a post-traumatic society, the alternative is the (counter) elites reliance on resentment. As a result, the process of (inter)national reconciliation (which can be represented as a certain hermeneutical cycle) is not guaranteed, as the examples of the Armenian genocide (1915) and ‘Afghan’ trauma demonstrate. Noting the open nature of the hermeneutical network of the Maidan phenomenon study, in terms of its emancipatory factor, which sets the frontier for the hermeneutics of the maturation of the Ukrainian transit community, the author draws attention to the impossibility of presenting this issue within the framework of the normative communicative practical philosophy (which does not provide for a ‘game of resentment’ scenario). Overcoming this conceptual limitation prompts us to turn to the broader field of discursive practices of organic intellectuals (Gramsci): media editors, public intellectuals, bloggers. In this context, the distinction between metaphor and hyperbole as tropes that determine the performative dimension of socio-political discourse becomes heuristic. While society can learn new metaphors evolutionarily, new hyperbole implies conditions of revolutionary change or war. In the light of the recent Ukrainian experience and new unprecented challenges, the deliberative theory is assessed as insufficiently relevant. In conclusion, the author makes proposals for further research directions.
